Варшавский договор

Директорія дала згоду відновити права польських поміщиків у межах УНР. За Польщею визнавалось право на безмитний транзит товарів через Одесу на 15 років. Український уряд зобов'язувався під час походу постачати польське військо харчами, кіньми, волами тощо. Таким чином, підписуючи Варшавський договір, пілсудчики прагнули, по-перше, загарбати західноукраїнські землі, по-друге, створити між Польщею і Радянською Росією буферну Українську державу під своїм контролем. С. Петлюра вважав Варшавський договір історично вимушеним фактом, необхідною ланкою у веремії політичних і військових подій в Україні (а не штучним витвором політичної нерозважливості). Він підкреслював, що мир з поляками це — прагнення не мати зайвого ворога на західному кордоні. Реакція на Варшавський договір Наслідком підписання варшавського договору стала інтервенція польських військ з військами Петлюри, Польща на декілька місяців захопила Білорусію, Правобережжя України та Київ. В наслідок чого політичний авторитет Петлюри дуже впав. Однак треба визнати, що С. Петлюра хотів збереження незалежності УНР, що частково виправдовує його союз з Польщею.

Варшавський договір викликав незадоволення серед української громадськості. Наприкінці травня 1920 р. у Празі відбулася конференція українських ессерів, у якій взяли участь М. Грушевський, О. Жуківський, М. Шаповал та інші представники еміграції. Вони заявили, що Варшавський договір є незаконним. В. Винниченко виїхав на Україну, щоб переконати більшовицький уряд створити радянську самостійну Україну, але не мав успіху і повернувся за кордон.

Голова Всеукраїнського трудового комітету С. Вітик звернувся до Москви з декларацією, в якій констатував, що Варшавський договір укладений незаконно і пропагував розпочати мирні переговори з урядом УНР. Галицькі громадські діячі вважали, що дальша війна з більшовиками неможлива. Ціла Херсонська дивізія, що складалася переважно з галичан, у кінці серпня 1920 р. покинула Галицький фронт і під командуванням генерала Кравса та полковника Вольфа перейшла до Чехії, де була інтернована спочатку в Ліберці, а потім у Йозефові. На основі військової конвенції, зв'язаної з Варшавським договором, 25 квітня 1920 р. почався спільний похід Пілсудського і Петлюри на Україну. В цей час Друга і більша частина Першої бригади Червоної Української Галицької армії перейшли на бік Петлюри. Вони були інтерновані поляками в спеціальні табори. Якби галичани були знали про квітневі домовленості Пілсудського-Петлюри, вони, напевно, не пішли б на такий крок. На початку липня 1920 р.

Червона армія, вибивши пілсудчиків із Поділля, вступила на галицькі простори. 8 липня у Тернополі був створений Галицький революційний комітет на чолі з В. П. Затонським, який через тиждень проголосив державну самостійність Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. Після підписання Варшавського договору події розвивалися за своєю логікою 25 квітня 1920 року розпочався наступ на Наддніпрянську Україну. 7 травня був захоплений Київ. С. Петлюра переїхав з Вінниці до столиці України 27 травня, він доручив В. Прокоповичу сформувати новий уряд. Але не встиг цей уряд приступити до роботи, як стало відомо, що 5 червня радянські війська перейшли у контрнаступ і прорвали фронт. 8 червня уряд залишає Київ і переїжджає до Вінниці. 3 цього часу й до листопада республіканська армія відступала за межі Наддніпрянської України.

Висновки На початку 1919 року суперечки щодо шляхів і методів дальшої боротьби за збереження національної державності всередині Директорії продовжували загострюватися. Після урочистого проголошення 22 січня 1919 року в Києві злуки УНР і ЗУНР Петлюра не хотів нікому віддавати владу, у тому числі й галицькому урядові. Він не визнавав прав Є. Петрушевича як диктатора, мотивуючи це тим, що Конституція ЗУНР не передбачала цієї посади. Але більшовицький наступ, що почався на початку 1919 року, примусив Петлюру піти на співробітництво з Петрушевичем, створити коаліційний уряд. Але це не могло згладити антагоністичних суперечностей між спільниками.

Представники галицького уряду вважали першорядним завданням активізацію військової боротьби з Польщею. Не заперечувалася при цьому й можливість укладення відповідної угоди з Денікіним.

Директорія ж наполягала на зосередженні всіх зусиль на боротьбі з більшовиками.